FANDOM


«Чаклун і стрибучий казанок» (англ. «The Wizard and the Hopping Pot») - одна з історій збірки

6310425541b2

«Казок барда Бідла».

Переказ Редагувати

Жив на світі добрий чарівник. Він завжди допомагав своїм сусідам, коли вони зверталися до нього зі своїми проблемами, варив зілля і протиотрути в своєму чарівному казані. Але незабаром він помер і залишив все своєму єдиному синові. Незабаром після смерті батька, молодий чарівник знаходить чарівний казан, в якому лежить один тапок і записка «Сподіваюся, мій сину, що це тобі ніколи не знадобиться».

Засмучений, що йому більше нічого не дісталося, крім старого казана, син відвернувся від усіх сусідів. Незабаром до сина чарівника стали приходити зі своїми проблемами люди. Спочатку прийшла бабуся, у внучки якої з'явилися бородавки. Але молодий чарівник проганяє її. Зачинивши двері, він чує дивний стукіт на кухні. У казана, заповіданого його батьком, несподівано відросла нога і він весь покрився бородавками. Казан починає переслідувати свого господаря, і ніякі заклинання не допомагають від нього позбутися.

На наступний день до чарівника приходить чоловік, у якого пропав осел. Без осла він не може привозити товари в місто і його сім'я залишиться голодною. Молодий чарівник проганяє і його, і тут же з'являється стрибучий на одній нозі бородавчастий казан, який видає ослячі звуки і голодні стогони.

Поступово молодий чарівник проганяє все більше і більше людей, які прийшли до нього за допомогою. Так казан обзаводиться сльозами, блювотою, собачим скиглення. В кінці-кінців, чарівник змушений підкоритися волі батька. Він починає допомагати людям, а у казана пропадають придбані напасті. Нарешті з казана вистрибує тапок, який прекрасно підходить до ноги казана, і він заспокоюється.

Коментарі Албуса Дамблдора Редагувати

Старий добрий чаклун вирішив провчити свого безсердечного сина, давши йому скуштувати маґлівських страждань. У молодого чаклуна прокидається совість, і він погоджується використовувати свої чари для добра сусідів-нечарівників. Простенька й мила казочка, подумає дехто — і виявиться наївним телепнем. Промаґлівська оповідка, згідно з якою батько-маґлолюб володіє потужнішими чарами, ніж його синмаґлоненависник? Дивно, як узагалі збереглися примірники первісної версії казки після незліченних спалювань, яких вони зазнавали.

Бідл трохи випередив свій час, проповідуючи братерську любов  до  маґлів.  На  початку XV століття по всій Європі розгорталося полювання на відьом та чаклунів. Багато представників чаклунської громади відчували (і небезпідставно), що спроби вилікувати закляттями хвору свиню сусіда-маґла рівнозначні збиранню хмизу для власного похоронного вогнища. «Хай ті маґли дають собі раду без нас!» — така була загальна думка, і чаклуни все більше віддалялися від своїх нечарівних братів, а кульмінацією цієї тенденції стало запровадження 1689 року Міжнародного статуту чарівницької таємності, після чого чаклунство добровільно пішло в підпілля.

Але діти є діти, і фантастичний стрибучий казанок заволодів їхньою уявою. Цю проблему вирішили, відкинувши промаґлівську мораль, однак зберігши бородавчастий казан, тож із середини XVI століття серед чаклунських родин ходила цілком інакша версія казки. У цій переробленій оповіді стрибучий казанок оберігає невинного чаклуна від сусідів, які розмахують смолоскипами й вилами, відганяє їх від чаклунової оселі, а тоді ловить і поглинає. Наприкінці оповіді казан пожирає ледь чи не всіх сусідів, а кілька вцілілих селян клянуться чаклунові, що не заважатимуть йому чаклувати. Тоді він наказує казанкові віддати бранців, і той одразу їх вивергає зі своїх глибин, хоч і трохи пом'ятих. Ще й досі деякі батьки (переважно антимаґлівських настроїв) розповідають дітям-чарівникам саме цю, перероблену, версію казочки, тож коли їм трапляється оригінал, він їх вельми дивує.

Та, як я вже тут натякав, не тільки промаґлівським духом дратувала декого казка «Чаклун і стрибучий казанок». Полювання на відьом ставало дедалі лютіше, тож чаклунські родини мусили жити подвійним життям, використовуючи маскувальні закляття, щоб захисти себе і своїх рідних. До початку XVII століття чаклун або відьма, що браталися з маґлами, викликали підозру і навіть ставали небажаними у власних громадах. Промаґлівськи налаштованим чаклунам та відьмам навішували образливі прізвиська (такі, скажімо, смачні епітети, як «багняник», «брудолиз» і «гноєїд» походять ще з тих часів), а також звинувачували їх у слабкому й бездарному чаклуванні.

Впливові чарівники тієї доби, такі як видавець антимаґлівського часопису «Войовничий чаклун» Брут Мелфой, увічнили стереотип, що в маґлолюба не більше чарівницького хисту, ніж у сквиба

1675 року Брут написав:

Left pointing double angle quotation mark sh4 Ми можемо впевнено заявити: усякий чаклун, що виявляє охоту до товариства маґлів, має низький інтелект, а його чари такі кволі й жалюгідні, що він відчуває свою вищість тільки серед маґлів-свинюків.

Ніщо так не виявляє чарівницької слабкості, як потяг до нечарівницького товариства»

Right pointing double angle quotation mark sh4

Це упередження поступово вивітрилось під тиском численних доказів того, що деякі найвідоміші у світі чарівники були, як то кажуть, «маґлолюбами».

Community content is available under CC-BY-SA unless otherwise noted.